14 лютого — повсякденний день, наче й усі інші. Проте відчуття він викликає неоднакові. Грунтуючись практично, можна умовно розділити реакції жінок на три суб'єкта.
Перший тип у принципі постійно страждає від відсутності взаємин. Вони будуть у безперервному патологічному розшуку партнера. Розмови подружок, свята, закохані - все це завдає їм болю і нагадує, що вони не потрібні. У такі моменти жінка потрапляє в точку самоприниження. У неї демонструють такі думки: «Мене ніхто не любить, не помічає, не доля».
Інший тип — самодостатні жінки з важнецькою саморегуляцією та довготривалими планами. Навіть якщо вони в момент свята сиротливі, їхнє ставлення до себе не змінюється. Вони знають свою цінність і не почуваються знедоленими. Вони не спрямовані на соціальну похвалу в тому, що обов'язково має бути партнер і гостинець як знак того, що вона обожнювана.
Третій тип буде десь посередині. Жінки нормально почуваються в повсякденні дні, однак у день свята показують відчуття самотності. Вона сама вибирає бути без взаємин, завантажує своє життя настільки щільно, що партнеру у ньому немає місця. Це свідомий вибір. Свято показує сліпу пляму. Ймовірно, для жінки це індикатор того, що вона потребує стосунків, яку вона з якихось причин ігнорує.
Святий Валентин може підсвітити не лише відчуття самотності, а й бажання «догодити» суспільству, яке переповнене стереотипами. До цих пір жива і живе думка про те, що з жінкою все в розпорядку, якщо вона одружена або у відносинах, які призведуть до заміжжя. Якщо вона сиротлива, то з нею щось не настільки. Велично бути подібною, як всі, показати це подружкам, суспільству: «Дивись, я з серцем на ковзанці катаюся. В мене є партнер. Не має значення, який, може, немилий. Однак він мені подарував серце. Я прозвітувала». Для дядьків цей стандарт виглядає інакше: безповоротний - треба брати. Ця історія тягнеться з минулих століть, проте й нині псує життя багатьом панянкам і жінкам без взаємин.
За фактом якщо жінка тремтить не те, що вона одна проведе свято, а того, що завтра не буде чим похвалитися в Instagram, це не про взаємини. Акуратніше, це про те, що партнер не потрібний, треба доказ простого факту: «Я нормальна! Мене теж люблять!» Однак це не про кохання, ніби ви розумієте.
Якщо свято завдає дискомфорту або болю, це може говорити про те, що людина провалюється у свою травму. Її можна почати вивчати самостійно, ставлячи собі запитання.
Віддаленіше необхідно працювати з цими відповідями і для абетки визнати, що це власний вибір. Дробно ця точка заперечується. Показує обурення: «Ніби ж я настільки обрала? Це мені не щастить, мене не вибирають. Чи не рок. І взагалі, мене кидають». Можна вважати, що подібні дохлі відчуття — це дармовий гостинець від Святого Валентина, який підсвітив те, що людину давненько турбує, проте вона тремтить до цього підступити.
Писати чи не писати? Якщо хочеться написати, треба писати. Однак перед цим варто поставити собі питання: яке завдання, навіщо? Якщо хочеться отримати підтвердження того, що тебе люблять, тоді це проблема з самооцінкою. Навіщо треба, щоб хтось обожнював, тим більше колишній партнер? Коли є потреба у внутрішній самоцінності, необхідно йти в кабінет психолога і там розуміти це. Жінка має можливість піти до чоловіка-терапевта. У разі крім визнання можна отримати розуміння те, що відбувається у контакті зі зворотним пустотілом.
Раніше цього дня були бали, куди кликали потенційних наречених. Панянки ладнали валентинки з шовку, мережив, що пахли духами, і дарували їх чоловікам, які їм подобалися. Можна повернути цю традицію, щоб зізнаватись у своїх почуттях до того, кому може бути боязко зізнатися. Це незвичайно буде актуальним для тих, хто стикається з трепетом заперечення або фантазує про те, що недостойний, не здасться. Цього дня можна пред'являти відчуття без зобов'язань. Це надмірна причина розповісти про своє кохання. Однак навіщо потрібен привід? Це можна влаштовувати щотижня.
Не всі люблять День Святого Валентина, однак є одна вина, щоб не відмовлятися від цього свята: це лакмусовий папірець самооцінки жінки. Хочеш дізнатися про свою самоцінність? Зазирни в 14 лютого.
Хоча щотижневе побачення може здатися простою справою, добрі наміри багатьох пар швидко відкладаються на майбутнє, коли життя буде не таке напружене або буде більше грошей. Досить скоро діти виростають, і пари виявляють, що вони віддалилися один від одного. Візьміть зобов’язання проводити щотижневі побачення. Це не обов’язково завжди повинно бути в один і той самий вечір, але корисно відзначати олівцем одну ніч кожного тижня у своїх календаря.
Сінрін-йоку, також відоме як лісове купання, є японською практикою занурення в атмосферу лісу. Ця практика спонукає нас задіяти всі наші органи чуття, спокійно та тихо вбираючи атмосферу лісу. За останні кілька десятиліть синрін-йоку привернув увагу психологів і дослідників у всьому світі через потенційну користь для психічного здоров’я. Слово «сінрін» в перекладі з японської означає «ліс», а «йоку» означає «лазня». Хоча цей термін містить слово «купання», мова не йде про буквальне купання у фізичному сенсі, а скоріше про занурення в атмосферу лісу, використовуючи всі органи чуття, щоб повною мірою відчути ліс та його красу.
Почуття волі є фундаментальним аспектом людської психології. Це суб'єктивний досвід контролю над власними діями. Протягом дня та кількості завдань, які ми виконуємо, ми можемо навіть не знати про нашу агентуру. Почуття волі – це усвідомлення того, що ми є ініціатором, виконавцем і контролером власних цілеспрямованих дій. Завдяки йому ми відчуваємо себе «кораблем» і «стерном» наших рішень і рухів. Ми формуємо нашу реальність через діяльність, і наші дії безпосередньо впливають на навколишній світ. Це також відповідальність за наші дії та наслідки. З психологічної точки зору відчуття волі підтримується складними когнітивними процесами, включаючи руховий контроль, увагу та обробку інформації.
Ми спілкуємося один з одним не тільки словами. Те, що відбувається на емоційному рівні, також можна побачити в нашому тілі. Тіло і розум пов'язані. Мова тіла - це захоплююче вікно в наші несвідомі думки та почуття. У психології це область дослідження, яка розкриває несвідомі сигнали, які ми посилаємо своїми позами, жестами та виразом обличчя. Мова тіла є основним способом вираження емоцій і намірів, а також може використовуватися для посилення словесного повідомлення або навіть для передачі суперечливих сигналів.
Плач є основною реакцією людини на вираження емоцій і є ключовим елементом нашої здатності переживати та виражати почуття. Частий плач можна розглядати як попереджувальний знак, що вказує на глибші психологічні чи емоційні проблеми. Частий плач може бути як природним явищем, так і сигналом певних емоційних проблем або проблем зі здоров'ям. Варто пам'ятати, що плач - це не тільки реакція на смуток. Він також може з'явитися в моменти емоцій і радості, а іноді навіть розчарування або втоми.
Кожен з нас потребує близькості та підтримки інших людей. Стосунки з іншими мають вирішальне значення для нашого благополуччя та розвитку. Однак для людей із залежним розладом особистості ця потреба може стати нездорово сильною, негативно впливаючи на їхнє щоденне функціонування. У таких випадках пошук підтримки та схвалення стає пріоритетом, часто за рахунок власної автономії та самовпевненості. Цей розлад, хоч і здається маловідомим, є справжньою проблемою, яка може значно ускладнити життя.